Валерія Чорней

Буковинка Валерія Чорней увірвалася в літературний простір, наче ковток свіжого повітря. Її дебютна книга «Яблуко в тайстрі» справила велике враження і на критиків, і на читачів. Магічну історію щирої гуцулки Клеверик влучно називали «книгою-казкою», «романом-феєрією» і навіть «твором-вітражем, що складається з різнокольорових скелець»! То в чому ж секрет письменниці, і коли очікувати на наступний шедевр?

Редакція сайту «Твій світ» поспілкувалася з талановитою авторкою, яка після тривалої мовчанки погодилася дати нове розгорнуте інтерв’ю. 

Досьє: Валерія Чорней – українська письменниця, журналіст і грумер. Народилася 24 травня 1986 року на гуцульській землі в домі різьбяра. Рідний будинок та яблуневий сад – у селі Виженка Вижницького району Чернівецької області. Захоплюється психологією, світом фотографії, творчістю Марії Приймаченко. Майже щодня поряд з нею вірний собака Жужа-Жужик. Мріє почути спів китів. Дебютна книга «Яблуко в тайстрі» вийшла в 2016 році. Мар’яна Савка, головна редакторка «Видавництва Старого Лева», назвала цей твір «романом про людську душу – яка доти жива, доки людина вміє бачити істинну красу».

Про першу книгу

Так, це правда, що свою першу книгу я писала тринадцять років. Але це не були роки щоденної праці, мовляв, ось я сиджу та пишу книгу. Це радше про хронологію: найдавніші нотатки були створені мною ще в класі дев’ятому. Але були й роки творчої тиші. Загалом це виглядало так, що я інколи нотувала свої потрясіння, і одного дня усвідомила, що цьому можна надати форму роману. Я обрала стилістику літературного примітивізму.

Зізнаюся, пройшов час і я дивлюся на свою першу книгу з ніжною любов’ю та водночас з іронічною усмішкою. Тієї мене, яка писала «Яблуко в тайстрі», вже давно немає.

Валерія Чорней "Яблуко в тайстрі"

©rozetka / ©FB Валерії Чорней

Про всеукраїнський літературний тур

Мій перший роман побачив світ три роки тому. За цей час я отримала сотні листів від читачів, і жоден із меседжів не залишився без відповіді. Адже люди писали мені про свої біль і надію, вони потребували фідбеку, бути почутими!

Після туру Сходом країни моя скринька в ФБ була переповнена сумними, трагічними повідомленнями. Люди довіряли мені найбільш сокровенне. Переїжджаючи від міста до міста, коли транспорт курсує на тлі понищених осель Донбасу, я крізь сльози читала слова, за якими кровоточили глибокі рани.

У Краматорську в мене була зустріч зі школярами. Вони не були говіркими, але ось погляди були одверто-сумними. Через декілька днів мій месенджер наповнився посланнями: діти писали про снаряди у сусідньому Слов’янську, які нівечили оселі. Про кулі за своїми вікнами. І про те, як вперше замислюються, що таке дім, Україна.

Після завершення всеукраїнського літературного туру я декілька тижнів не могла розмовляти. Справа не в щільному графіку, а в ідеї книги. Я розділила біль сотні поранених сердець своїх читачів.

Про першу книгу Валерії читайте у нашій добірці найбільш колоритних книг про Карпати 

Валерія Чорней

Фото з особистого архіву Валерії. Фотограф: Христина Стринадюк

Про себе

Більшість людей знають мене через соціальні мережі. А відтак для багатьох я – ніжно-світла соняшникова дівчина. Адже якщо вирішую поділитися чимось в інтернеті, часто обираю позитив. Я можу повертатися з морально важкого інтерв’ю, побачити за вікном красиве поле та врешті поділитися постом саме про поле. Решта 99 % мого життя залишаються закадровою таємницею.

Мені часто говорять, що я дуже ніжна та тонка натура. Ось і ви запитуєте, як вдається виживати в сучасному світі, повному сажі (метафоричний образ із першої книги Валерії, – ред.) Окрім ніжності, в мені є сила. А також потужна воля до життя та його глибинного вивчення. І якщо загоїти власний досвід нелюбові та спізнати себе, то замість мислити про виживання, починаєш насолоджуватися буттям.

Валерія Чорней

Фото з особистого архіву Валерії

Тиша. Зцілення. Чесність. Це саме ті три слова, які нині найдужче характеризують мене.

Про пережиту психологічну кризу

Мені пощастило зцілитися від страшного душевного болю. Таке враження, що досі я жила в поліетиленовому футлярі. І в мить, коли, здалося, що вже майже повністю зник кисень, я звільнилася. Завдяки довгій боротьбі.

Біль довго змушував мене вбирати маски, облямовувати свій дім пластмасовими квітами замість духмяних оберемків. Але жодна, нехай і найбільш шедевральна маска, не зрівняється з оригіналом. Навіть якщо він був понівечений нелюбов’ю. Біль треба прожити, себе треба загоїти і спізнати. Щоби життя справді було живим.

Нині я відчуваю, що йду світом у неповторній гармонійній тиші. І цей кисень у моїх легенях, це чуття любові, вони наче вперше так по-справжньому пронизують, наповнюють, наснажують мене! І, як ніколи у житті, я розумію та приймаю себе справжню.

Валерія Чорней

Фото з особистого архіву Валерії. Фотограф: Христина Стринадюк

За час проживання психологічної кризи зі мною відбулося дещо вражаюче: це перехід від магічного примітивізму до жорсткого реалізму, психоаналітичних мотивів, стилістики нуару. У контексті долі окремого автора – це колосальний стрибок.

Про нелюбов і самоповагу

Ми всі носимо в собі досвіди нелюбові. Сумно, що інколи навіть не розуміємо цього. І сумно, що дуже часто люди не навчені говорити про свій біль, розуміти його. Урешті це зріє в нас хворобою, нещастям.

Коли у чомусь вагаюся, запитую себе: «Чи є в цьому любов і краса?» Відповідь та вибір стають очевидними. Це запитання прийшло до мене в дні зцілення від душевного болю, позбавлення від ненависті. Прийшло разом із глибинною самоповагою.

Про рідкісну професію

У період психологічної кризи я прийняла мудре рішення опанувати нову професію. Так я розпочала піклуватися про красу тварин, тобто стала грумером. Мені пощастило відвідати понад три сотні будинків, і ще декілька сотень людей завітали до мене.

Нещодавно я зупинилася та тоненько усвідомила красу своїх днів. Я мандрую від оселі до оселі. Стрижу тварин. Часто за містом. Інколи у квітучих маєтках. Інколи столик стоїть серед поля. Інколи це сумна та страхітлива, але цікава мені, як письменниці, оселя. Буває, стрижу в тиші. Буває, під глибокі слова: то щасливі, то болісні, то все одразу. Буває, під спів. Буває, під моторошні матюки і гірку, але важливу правду життя.

Після фізичної праці частенько міцно сплю на задніх сидіннях автобусів. Коли прокидаюся, то з чистим розумом нотую рядки до книги. А потім приходжу додому, одягаю красиву сукню, улюблені червоні сандалії та йду в клуб танцювати.

Валерія Чорней

Фотограф: Віталій Олейнік / Фото з особистого архіву Валерії

Про неповторні розмови

Працюючи з домашніми улюбленцями, я проживаю глибокі розмови з їхніми господарями. Це унікальний досвід для мене як для письменниці. Адже мова йде про бачення різноманітної рутини, життєвого шляху, характерів, пізнання істин у серцях ближніх, вражаючих історій. Жодна інша професія не дала би мені таких глибоких розмов, на які люди зважуються з тим, хто працює в їхньому домі з їхніми улюбленими тваринами.

Днями працювала за містом із бобтейлом, тобто староанглійською вівчаркою. Доки стригла собаку, його господар, військовий, грав на саксофоні. А опісля ми говорили про смерть, боротьбу, надію, самотність, красу в її різних обрисах. Цей неповторний діалог триває вже понад два роки. І він не єдиний: із різними людьми проживаю різні розмови.

Майже кожна людина хоче говорити, доки я стрижу її улюбленця. Найчастіше це розмови про душевний біль, загубленість у важкій рутині, насилля, самотність, пошуки щастя, любов та сподівання, котре межує з надією чи відчаєм.
Валерія Чорней

Фото з особистого архіву Валерії

Про тварин і про людей

Більшість думають, що моя праця з тваринами – це лише «мі-мі-мі». За останні три роки я говорила з людьми, які свого часу організовували нелегальні смертельні змагання собак, самі билися з бійцівськими породами, дресирували тварин-смертників для виконання військових завдань. А ще говорила з літнім дідусем, який у дні проживання горя зарубав свого акіту… (акіта – порода собак, – ред.) Що вам сказати, самі по собі тварини – це часто «мі-мі-мі», але те, що з ними інколи роблять люди – далеко не таке миле.

Наші маленькі ближні, тварини, потребують від нас душевного тепла, піклування. І те, що ми, люди, робимо з цим, глибоко розкриває нашу природу. За роки роботи грумером я усвідомила, що в одній людині одночасно може бути моторошна жорстокість і ніжність, руйнівник і творець. А що з цього буде домінувати, залежить від того, настільки ми гоїмо свої рани та можемо пізнати і прийняти себе істинних.

Валерія Чорней

Фото з особистого архіву Валерії. Фотограф: Христина Стринадюк

Про автобіографічність

Письменник є в кожному героєві, кольорі та навіть грунті своїх книг. Однак не варто трактувати мій дебютний чи майбутній твір як документально-біографічний. Бо ж знаєте, у кожній книзі є чимало вигадки. Інколи самотнього письменника довго ніхто не обіймає, йому боляче через це, і він творить жорстку сцену. А люди складають легенди про його закадрове життя. Але я не люблю голої фантазії. Мої герої завжди мають реальних прототипів.

У моїй творчості ніколи не буде права на безнадію.

Про нову книгу

Новий твір не матиме нічого спільного з наївом, магічністю «Яблука в тайстрі». Головна героїня вестиме глибокі розмови у неповторному музеї. Праця над такими діалогами потребує чіткого аналітичного мислення. Але саме нова книга відкриє світові моє серце. Маю сподівання, що стилістика цього твору також буде неповторною. Звісно, зовсім іншою, аніж колись витворений мною літературний наїв.

Є один прийом, який поєднає дві моїх книги. Це кінематографічність, яку відзначили критики і читачі під час читання мого дебютного роману. У другому творі цей ефект буде присутній зі значно дужчою силою. Я прагну літературного репортажу, який дещо поцупить відчуття реальності. І люди відчуватимуть на доторк і смак дійсність моєї книги. Інші родзинки нової стилістики я наразі тримаю в таємниці.

Читайте також: Запалюйте аромалампи та пийте воду: 17 цікавих лайфхаків для книголюбів

Валерія Чорней

Фото з особистого архіву Валерії Чорней

Про зцілення творчістю

Від самого початку роботи над новим романом я планувала його вихід у вересні 2020 чи травні 2021 року. Думаю, так і буде. Зізнаюся, що двічі зупиняла роботу. Знову ж таки через психологічну кризу. Я робила паузи, щоби незагоєна від досвіду нелюбові рана не зіпсувала майбутній роман. Такі собі терапевтичні брейки для писанини «у шухляду». Відтак були створені два твори, в які я вилила увесь свій біль, страхи, агресію, моторошний негатив. Випадковий читач назвав би це графоманією, але з точки зору психології, то є потужне лікування.

Написаним поділилася лише з психологом і важливими людьми, щоби знайти опору та підтримку. І врешті відчула, немовби вийшла зі страшного сценарію з чистою серцевиною. Нині я відпочиваю. Планую переїзд. І вже опісля повернуся до роботи над основним твором. Я щаслива, що найважливіша робота над значимою для мене книгою відбудеться тоді, коли я вже зцілилася.

Валерія Чорней

Фото з особистого архіву Валерії Чорней

Про письменництво і фальшиві стереотипи

На жаль, свідомість людей забита смішними стереотипами про письменників. Мовляв, ми живемо без сексу та в одушливій поетичній самотності. Задля музи обов’язково вживаємо наркотики, випиваємо. Або про те, що письменник – це професія. Чи що бути письменником – це обов’язково означає сильно страждати і начебто не відчувати жодної приземленої насолоди від життя.

Мене не дивує, що ми живемо в світі, в якому з року в рік придумають літературні антипремії: за найгірший опис сексу, найгірший сюжет, найгірше бла-бла-бла… Внутрішні критики нещасливих людей потребують відповідної забави. Але мене дуже засмучує та насторожує те, що цих премій все більшає та більшає.

Я не вірю в усілякі розпіарені курси письменності. Мовляв, що з людини можна зліпити автора. Ну що за нісенітниці? Ти або маєш що сказати світові та справді хочеш це зробити, або ні. Бути письменником – це жити. Тому єдина порада – вчитися жити, а не писати. То чи не краще витратити кошти на власний психоаналіз?

Як же це сумно та нестерпно нудно, коли письменник живе в світі, в якому люди діляться на виключно добрих і злих!

Валерія Чорней

Фото з особистого архіву Валерії Чорней

Про роботу над книгами

Я не знаю, чи можуть читачі усвідомити, якою буває рутина письменника. Коли ти відмовляєшся піти на роботу, щоби в голоді та холоді написати те, про що не можеш не написати. Надто, якщо цього чекає багато людей.

У мене є нотатник, куди я з року в рік записую мелодійні українські слова. Потім на самоті перечитую вголос. Я – дуже сильний аудіал. І лише коли вголос говорю до себе вишуканою мовою, можу чути саму себе та відчувати власну красу. А відтак творити літературу.

Спілкувалася: Вікторія Чорній, спеціально для сайту «Твій світ»