Після серйозних проблем зі здоров’ям люди починають усвідомлювати світ по-іншому, і це нове бачення може стати цінним уроком для кожного з нас. Але хіба потрібно для цього чекати на важку хворобу?

Пропонуємо вашій увазі Фейсбук-допис, який написала ще зовсім молода українська письменниця Валерія Чорней. Дівчина перенесла важку операцію і виснажливе лікування, але не втратила оптимізму. Сподіваємося, її слова спонукають вас цінувати життя у всій його повноті!



«Привіт, дорогі. Як ваші справи?

У моїй темряві спалахнув промінчик. Останні тижні були виснажливі: втрати свідомості, сильні болі, додаткове лікування, страх перед життєвими випробуваннями, душевні рани. Але водночас це все дуже сильно відшліфувало мене. І тепер, коли почуваюся краще, я раптом усвідомлюю себе іншою людиною. Чи, радше, людиною, яка зцілюється.

Кудись зник увесь дріб’язок, що так майстерно вміє роз’їдати душі та навіть скелети. Почала бути тоненько зримою краса, якою повняться простенькі речі. Яке ж це смаковите щастя: читати свіжі книги біля улюблених покручених дерев, пекти кокосовий хліб під джаз із радіо, вивчити напам’ять красиву пісню, записатися в художню школу, зв’язати свій перший шарф, відкрити для себе шрифт «Georgia» в 14 розмірі та повернутися до поезії… І все так повільно. Тихенько. Гармонійно.

Саме це є щастям. Саме це є отим живим життям.

Валерія Чорней

Фото: Фейсбук Валерії Чорней

Сьогодні я прокинулася на світанку. Спекла пиріг із сиром і лимонним базиліком. Прийняла квіткову ванну, читаючи вголос «Франкенштейна». А потім одягнула ніжний пухнастий вовняний светр і рушила до лісу писати паперового листа людині, яка проявила до мене глибоку людяність. І в цій миті не було чогось іншого.

Розумієте, раніше я також помічала красу. Але водночас була поневолена отим руйнівним дріб’язком, живці якого в нашу серцевину прищеплює досвід нелюбові. І так важко було звільнитися. Після операції з видалення пухлини, сильного фізичного болю та безпорадних днів я багато усвідомила. І це відбулося так само природно, як і мить вдихання повітря.



Інколи ми годинами розповідаємо собі, близьким чи психотерапевтові різні переживання, шукаємо щастя, але буксуємо роками. А буває, стаються події, які глибоко зворушують нас. Шліфують, наче наждачний папір саме тієї ступені жорсткості.

Мене відшліфував не лише біль тіла. Водночас мене вразило пізнання людяності. Я навчилася пояснювати себе, поранену, найбільш розумними теоріями. Тобто навчилася пристосовуватися. Але нещодавно мені подарували теплий ніжний погляд. Дивовижної краси погляд. І об нього розбилися всі догми. Я заплакала, немовби дитина. Від радості, що в мені народжується квітка…

Зображення: ©goodfon.ru

Дорогі, я така щаслива, що дізналася про це: пуп’янки у пораненому серці беруть початок не від хімічної фармацевтичної любові, а від любові істинної! Тієї, що дуже часто криється в людяності. У найпростіших явищах. Мені би дуже хотілося, щоби люди не забували, що вони можуть лагідно брати одне одного за руки, обіймати і запитувати: «Як твої справи?», «Що ти відчуваєш?», «Як тобі допомогти?», «Мені тепло з тобою»… Урешті, саме це знеболює та дає сили на одужання.

Можливо, когось зараз також болить. І ніхто вам не говорить таких теплих слів. Але послухайте, якщо ви це читаєте, значить наші очі та серця доторкаються тих самих літер і тих самих глибин за цими літерами. І повірте, я пишу це не просто так. А щоби обійняти тебе, мій читачу, разом з твоїми квітами і чудовиськами.

P. S. Щойно почав падати дощик. Тихий і лагідний. Поверх сухого листя на новенькому асфальті. Виглядає, немовби зірочки поверх спини кита. Я зараз накину теплий дощовик і буду гуляти з собакою. Можливо, народиться віршик. А наразі бажаю вам доброї ночі. Дякую кожній людині, яка прочитала цей текст про мій Всесвіт»

Читайте також: Письменниця Валерія Чорней: «У моїй творчості ніколи не буде права на безнадію»