З кожним роком у світі та в Україні зокрема більшає людей, які стають дотичними до ПТСР – посттравматичного стресового розладу, що виникає після складних для переживання подій. Важливо розуміти, що мова йде не лише про тих, хто став учасником війни, стихійного лиха чи втратив там рідних. Стрес виникає через багато хвороб, ліки від яких людство досі не придумало – як-от рак, який є причиною кожної шостої смерті у світі. Ми поспілкувалися з жінкою, яка втратила свою матір через цей діагноз та спитали її, як перебороти моральні труднощі та відновити щасливе життя.
З етичних міркувань імені жінки не вказуємо, але вдячні їй за те, що поділилася своїм досвідом. Сподіваємося, це допоможе людям у схожих ситуаціях.
Про стосунки з мамою
Розкажіть про ваші стосунки з мамою. Якими вони були?
Мої стосунки з мамою були просто чудовими! Було відчуття, що вона моя старша сестра, подружка, з нею завжди можна було порадитися. Найбільше мені в ній подобався її оптимізм. Що б не сталося, вона казала: «Все буде добре, з кожної ситуації є вихід», і так мене налаштовувала. Навіть коли хворіли мої діти, мама завжди підтримувала мене і словами, і як медичний працівник (вона була медсестрою). Завдяки їй у мене не було післяпологової депресії, не було проблем з малими дітками, бо я знала, що мама завжди допоможе.
Коли вона дізналася, що захворіла, як поставилася до цього?
Як завжди, оптимістично – вона всіх нас запевнила, що виздоровіє, залишиться у цьому світі, і завдяки цьому ми також почувалися впевнено. Я багато молилася за її здоров’я, але водночас вірила, що все буде добре, до останнього.
Чи змінилися ваші стосунки, коли це все почалося? Можливо, ви стали ще більш близькими?
Напевно, ми стали більше цінувати одна одну. Через ризик втрати ми стали ще ближчими.
Про найважчий період
Розкажіть про найважчий період – момент втрати близької людини. Як все сталося?
Незважаючи на те, що я знала про стан мами, все сталося раптово для мене. Я приїхала до неї в гості, сіла поряд молитися «Таємницю щастя», і от вона покинула цю планету…
Якими були ваші відчуття в перші дні?
В перші хвилини я почала сильно тремтіти, але згадала, що дуже добре при вмираючій людині молитися до Божого милосердя. Я взяла вервицю у руки і безперестанно молилася. Коли мама померла, і допоки її хоронили, я безперестанно молилася. Йшла в іншу кімнату – йшла з вервичкою, на цвинтар йшла з вервичкою… І ця вервиця мене врятувала. В мене такий спокій був на душі! Бог мені допоміг спокійно відпустити маму. В той день (це була неділя) в мене наче не було до кінця усвідомлення, що сталося.
А наступного ранку, в понеділок, вже настав стрес. Не було поруч оптимістичної мами. Я не могла молитися. Діти були ще занадто маленькі, щоб мене підтримати. В мене хороші подружки, вони по черзі дзвонили до мене, щоб підтримати – я за це дуже вдячна. Щоб полегшити свій біль, я потім поїхала в Страдч, на Хресну дорогу, і в мене було відчуття, що мама іде там поруч зі мною. Була Служба Божа, молитва на оздоровлення, після тих молитов мені стало легше, адже до того було відчуття, що я захворіла.
Про переживання втрати згодом
Як ви справлялися зі своїм болем потім?
Був стрес, навіть депресія, яка затягнулася на кілька років. Всіх людей, які поховали своїх батьків, я питала, коли їм стало легше. Одні казали – через сорок днів, інші казали через рік. Подзвонила до своєї свекрухи – на той момент пройшло вже кілька десятків років, як вона поховала маму, – і вона каже: «Ти знаєш, а мені досі нелегко».
В мене чудовий чоловік, він допомагав. Я плакала, говорила, прокидалася посеред ночі, і він просто був поруч. Обіймав і мовчав, і мені цього було достатньо.
Перший рік мені часто снилося, що ми разом гуляли. Один такий цікавий сон був: ми йшли разом, і мама каже: «Мені вже потрібно повертатися назад». Я пішла в одну сторону, мама в іншу, і вона мені сказала на прощання: «Тоді я кожен день буду з тобою». От я й досі відчуваю її підтримку.
Чи розуміли ваші діти, що відбулося, адже одній доньці на той час було дев’ять років, а другій – сім? Чи потрібно було їм пояснювати?
Настя, молодша дочка, плакала в школі. Довго носила фотографію бабусі в пеналі, показувала вчительці. Але діти все одно були маленькі, їм було легше. Вони не розуміли втрати до кінця, в них не було такого зв’язку з бабусею, який був з нею у мене. Не розуміли, наскільки то довга розлука.
У вас не виникало думок звернутися до психолога?
Виникали, але мені на це не вистачало грошей. Я ходила на курси «Господь зцілює рани» при церкві – вони допомогли. В підсумку тих курсів дійшла до висновку, що ми, християни, сподіваємося ще зустрітися з нашими померлими родичами. Що це розлука тимчасова, що вони нам все одно допомагають, і зв’язок між нами зберігається.
Про зцілення
Скільки часу знадобилось на те, щоб ви зцілилися від болю? Чи, може, досі ні?
Зараз мені вже набагато краще, адже минуло десять років. Я не пам’ятаю, коли саме стало легше. Ще й досі буває, коли хтось дуже детально розказує про свою маму, мені важко слухати. (У всіх моїх подружок, друзів, знайомих – у всіх є мами.) Тоді мені хочеться кудись втекти! І важко робити людям зауваження, бо розумієш, що кожен хоче виговоритися. Але я часто думаю: чому у них є мама, а в мене немає? Хоча розумію, що в кожного свій біль.
Я приходила до тями кілька років. Напевно тому, що моя мама померла у віці лише 53 роки. Коли помирають старенькі, це більш природно. Вони вже самі хочуть туди, і так легше відпустити їх. А коли люди молодші, борються за життя – їх наче виривають з нього силою.
Що допомагає вам покращити свій душевний стан?
Стає легше, якщо не зациклюватися на проблемі, а радіти життю, старатися знайти радість у всьому, що оточує. Дарувати свою підтримку, свою любов близьким людям. Мене рятувало те, що я знала точно: моя мама б не хотіла, щоб я плакала. Я плакала часто, але так, потрохи. Якби мама була поряд, вона б мені сказала: «Ну, що ти нюні розпустила? Ти в мене сильна. Мені не подобається, як ти плачеш».
Поради людям, які втратили близьких
Можете дати якісь поради людям, які потрапляють у схожі ситуації? Що їм робити, щоб не увійти в депресію?
Пам’ятати, що життя продовжується. Пам’ятати, що наші померлі родичі хочуть бачити нас щасливими. Хочуть, щоб ми усміхалися, раділи життю, брали від нього все найкраще, вели здоровий спосіб життя. Не варто зациклюватися на цьому.
Коли я згадувала про свій біль, то одночасно думала про людей, які мають набагато більший. І мій здавався такий маленький-маленький. Я згадувала про однокласницю моєї доньки, яка втратила маму, маючи лише шість рочків! І тоді думала собі: «Мені соромно плакати. Цій дитині набагато важче». Все-таки, мені тоді був 31 рік, я була вже дорослою особистістю. В мене чоловік, діти. Коли дуже боляче самій, треба подумати: кому я можу допомогти? Кому ще важче? І тоді свій біль відходить на другий план.
Як ви почуваєтеся зараз?
Я усвідомила дуже важливу річ: наші батьки не будуть жити вічно. Потрібно цінувати кожну хвилину, бо ніхто не знає, скільки їх ще залишилося! Зараз мені вже здається, що я замало уваги приділяла мамі, замало часу ми проводили разом, замало слів одна одній говорили…
Мені вже набагато краще. В мене вже дорослі дітки, які можуть допомогти, продовжує підтримувати чоловік. Моя мамуся далі підтримує. Я досі згадую її оптимістичні слова: «Все буде добре!»
Спілкувалися студентки факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка: Юлія Бойчук, Марина Блохіна, Ольга Бабишена, Яна Гавришко
Фото ілюстративні
Залишити коментар