Робота у сфері гуманітарної допомоги вимагає жертовності та неабиякої витривалості. І для багатьох повномасштабне вторгнення в Україну стало поштовхом для такої діяльності. Мешканка ж Дніпра Ірина Ожегова давно звикла до такої роботи. Уся її сім’я понад 10 років активно волонтерить і допомагає людям, а сама Ірина мало не з дитинства захоплена соціальною роботою. Вона не з чуток знає, що таке ризикувати життям для порятунку інших.
Досьє: Ірина Ожегова, українська волонтерка з Дніпра. Вміє будувати сильні команди і шукати виходи у кризових ситуаціях. Нещодавно приєдналася до міжнародної гуманітарної організації CARE в Україні як спеціаліст із швидкого реагування. Завдяки цьому змогла долучитися до масштабних проектів і допомогти ще більшій кількості людей.
Про те, як все починалося
«Якщо порівнювати 2014 рік і зараз, — пригадує Ірина, — то попри те, що проблеми були схожими, робота дещо відрізнялася. Тоді ми майже не мали міжнародної підтримки, і для самих українців війна була чимось далеким і чужим. Ми працювали з групою небайдужих людей, які самоорганізувалися, бо розуміли, що війна принесе ще багато викликів. Війна тягне за собою не лише смерть і руйнування; вона приносить поранення, голод і біженців. І Дніпро вже тоді було транзитним містом для людей, які евакуювалися із зони бойових дій.
У той час ми координували всі процеси вручну. Зараз, на щастя, у нас є міжнародна підтримка і можливість надавати комплексну допомогу та підтримку постраждалим. Саме це і привело мене до міжнародної організації» — розповідає волонтерка.
Ірина (праворуч) допомагає сортувати ліки та засоби гігієни
Війна та страхи
Ірина все життя займалася допомогою. Тому, коли постало питання про те, чи виїжджати з Дніпра чи залишатися і допомагати евакуюватися іншим, вона ні секунди не вагалася. Адже вважає, що допомагати людям — це не подвиг, а стиль життя.
Бахмут, Рубіжне, Лисичанськ, Сєверодонецьк стали для Ірини звичним місцем призначення. Це потребувало все більше зусиль та ресурсів, адже тільки доїзд, який раніше займав 6,5 годин, тепер тривав майже дві доби. Блокпости, зруйновані шляхи, складнощі координації вносили свої корективи у логістичні маршрути, але не зупиняли бажання допомогти. «Часом ми навіть на підлогах десь ночували. Але їхали. Туди ми везли гуманітарну допомогу: ліки, предмети гігієни, ковдри. Назад поверталися з людьми і пожитками, які їм нашвидкоруч вдавалося запакувати у евакуаційну сумку» — пригадує Ірина.
Ірина переконана, що ми вже адаптувалися до життя у стані війни. Але попри все, нам ще багато потрібно вчитися. Українцям все ще потрібно розвивати систему соціального захисту, медичного забезпечення ветеранів, а також механізми їхньої адаптації та працевлаштування. Це шлях, який нам ще належить пройти.
Ірина під час роздачі гуманітарної допомоги в одній з евакуаційних місій
Обличчя врятованих
За роки волонтерства Ірина допомогла сотням людей. «Спочатку я запам’ятовувала їхні імена, підтримувала зв’язок. Зараз їх настільки багато, що вони злилися у суцільний калейдоскоп. Я пам’ятаю тільки обличчя та історії.
Пригадую молоду жінку, яку ми рятували з Сєвєродонецька. Вона в одній руці тримала дитину та сумку з дитячими речами, а в іншій — швейну машинку, яка потім допомогла їй заробляти хоч невеликі кошти на прожиття.
Пам’ятаю сім’ю, яка вибігла нам назустріч із підвалу вщент зруйнованого будинку тільки з документами і кошеням на руках. Пам’ятаю, коли ми везли стільки людей, що вони просто сиділи на сумках. Але все ж везли шиншилу, рибку у пакеті та вівчарку», — розповідає Ірина. Зараз вона часто шкодує, що не почала вести хроніки тих подій. Людських історій стало настільки багато, що вони переплелися і змішалися, втративши індивідуальні риси і здобувши одне колективне обличчя війни.
Після перевезення у Дніпро Ірина допомагала людям влаштуватися далі. Комусь шукала прихисток, когось відправляла в лікарню на відновлення, ще хтось вирішував їхати далі і евакуаційним потягом вирушав на захід і за кордон.
Ірина пишається, що усі, кого вона евакуйовувала, доїхали живі і можуть продовжувати будувати своє життя. Адже це єдине, що справді варто цінувати.
Уроки війни
«У цій війні є такий один маленький плюс, як би це страшно не звучало. Саме війна дала змогу побачити справжні якості людей, зрозуміти, хто чим наповнений. Можливо, навіть ці люди не знали, які вони є. А війна це показала», — розповідає Ірина. Вона пригадує, що гостре почуття справедливості завжди виділяло її з-поміж інших. Але саме зараз воно, як ніколи раніше, стало лакмусовим папірцем у її діяльності.
Підтримка сім’ї також зіграла дуже важливу роль. Бо коли ти не знаєш, чого чекати від завтрашнього дня, намагаєшся взяти по максимуму від кожної миті. І якщо твої рідні тебе розуміють і допомагають — це безцінно.
Зараз Ірина відчуває, що вона на своєму місці. Разом з CARE волонтерка може планувати масштабні проєкти. Вони спрямовані не тільки на евакуацію людей, а й на тривалу підтримку потерпілих: фінансову, психологічну, юридичну. Це робить її щасливою навіть у цьому палаючому вихорі війни. Саме такі люди, як Ірина, доводять світу, що волонтерство та гуманітарна допомога — це не тільки професія, але й стан душі. Адже знайти у собі внутрішній ресурс і прагнення допомагати тим, хто цього потребує, можуть далеко не всі. Але тільки завдяки тим, хто може, у світі й досі перемагає добро.
Матеріал підготований міжнародною гуманітарною орган
Залишити коментар